Коли людина збивається зі шляху…

Інколи душа людини не просто відхиляється — вона ніби тьмяніє, наче хтось загасив її внутрішнє світло.
У давній мові слово «зійшов зі шляху» читається так, що може означати й інше: «здурів».

Чому?
Тому що кожен гріх — це не просто слабкість тіла, а втрата ясності.
Як сказано в Талмуді:
«Не згрішить людина, якщо не ввійде в неї дух глупоти».

Глупота — це коли ти забуваєш ціну.
Коли втрачаєш здатність бачити різницю між тимчасовим і вічним.

Уяви собі, говорить раб Яаков Каневський, що весь світ — від землі до найвіддаленіших зірок — наповнений найдрібнішим піском.
В одному мішку — мільйони таких піщинок.
І раз на мільйон років зникає лише одна.
Так от: навіть час, за який зникне весь цей пісок, — лише іскра, що спалахнула в безмежності вічності.

А людина міняє вічність на крихітну іскру задоволення.
Вона продає золото за уламок скла.
Вона ставить свою душу на кін — за мить, що зникає швидше подиху.

І що вона отримує натомість?
Біль.
Зранене тіло.
Виснажену душу.
Ілюзію щастя, за якою стоїть порожнеча.

Рабейну Йона каже: людина, що усвідомила свій гріх, має чесно сказати собі:

«Я не жалів свого тіла — заради чого? Заради хвилини.
Я був жорстокий до своєї душі — заради миті.
Я проміняв безкінечне на тлінне».

Ми повторюємо це й у молитві каяття:
«І не варто було нам».
Саме так: не варто. Не принесло плодів.
Ні користі, ні радості.
Тільки шрами на тілі й серці.

Цар Шломо, наймудріший з людей, сказав:
«Краще юнак бідний, але мудрий, ніж старий цар, дурний і необережний».

Юнак — це чисте, добре начало в людині.
Воно приходить, коли душа стає дорослою — у 13 років.
Чому бідне?
Бо його голос — тихий.
Його рідко слухають.
Але воно веде до істини.
Воно — світильник, що горить навіть у ночі.

А «старий цар і дурний» — це пристрасне, зле спонукання.
Воно з нами від народження.
Воно говорить голосно.
Воно завжди перше.
І тому — як злодій на суді, що прибігає раніше інших, переконливо бреше, і ти вже не хочеш слухати правду.

Зоар каже: воно подібне до Ахашвероша, що царював «від Індії до Ефіопії» — від початку життя до його кінця.
Це «царство» — обман.
Воно захоплює душу людини підкупом: обіцянками насолоди, влади, успіху.
Але якщо придивитися — там немає жодного справжнього каменя.
Тільки пил. Тільки дим.

Один юнак, що збився зі шляху, писав мені:
«Люди думали, що я щасливий. А я був порожній. Радість була далеко від мене».

І ось у чому правда: зле спонукання звучить так переконливо, бо ми слухаємо його від самого народження.
Ми звикаємо до його голосу — і забуваємо, що є інший.
Воно бреше.
Воно малює ілюзорний світ, у якому гріх — це шлях до насолоди.
Але за кожною маскою — страждання.
За кожною усмішкою — внутрішня тріщина.

Тому людина, що прагне світла, не має випускати мудрість із рук.
Навіть на мить.
Нехай вона буде його дзеркалом, його голосом, його картою.
Нехай вона нагадує: усе, що ти втрачаєш заради гріха, — не варте тієї вічності, яку ти носиш у собі.