«Що заважає бути почутим»

Уявімо собі: людина молиться. Стоїть у тиші. Може, з книгою. Може, без. Може, шепоче. Може, кричить усередині. І тут треба поставити дуже чесне запитання — а що вона робить? Вона промовляє слова? Виконує ритуал? Чи намагається стати ближчою?

Бо молитва — це не просто прохання. Це не рахунок у ресторані: ось список, а тепер чекаю. Молитва — це акт наближення. Це момент, коли ти якби кажеш: «Я тут. Я хочу бути поруч.» І з ким? Із Тим, Хто знає тебе до останньої думки. Тому справжня молитва можлива тільки в стані щирості. Лише якщо людина всередині робить крок назустріч.

А тепер — непроста правда. Іноді молитва не піднімається. Чому? Бо є щось, що заважає. Це не покарання. Це не помста. Це не тому, що «Бог образився». Ні. Це якби ти хотів поговорити з кимось, кого щойно сам образив, — але не попросив пробачення. Або якби ти брехав усім довкола, а потім просив, щоб тобі повірили. Є речі, які закривають двері. Не тому, що хтось їх замкнув. А тому, що ти сам їх притис зсередини.

Наші мудреці казали:
«Якщо ти відвертаєш вухо від Тори — твоя молитва огидна.»
Сильно сказано. Але ж правда проста: ти не слухаєш — і тебе не чують. Ти не хочеш впустити Його слова в себе — то чому чекаєш, що Він відкриється тобі? Це не помста. Це закон дзеркала. Як ти ставишся до Бога — так і твоя молитва буде почута.

Те саме — про уста. Ті самі уста можуть когось підтримати або зруйнувати. Вони можуть промовляти молитву або злі слова. Якщо людина говорить іншим слова ненависті, презирства, осуду — ті ж самі губи потім шепочуть: «Допоможи мені, Всевишній.» Це не працює. Просто тому, що уста перестали бути чистими. Вони не готові говорити правду. А молитва — це правда.

Є ще один тяжкий випадок — людина, яка звикла брати чуже. Злодій. Не обов’язково той, хто виносить телевізор. А той, хто живе обманом. Хто хитрує, краде довіру, отримує те, що йому не належить. Така людина не може користуватися молитвою. Бо молитва — це прохання про те, що тобі належить по праву. А якщо ти звик брати не по праву — ти сам себе позбавив права просити. Не тому, що тебе засудили. А тому, що ти сам не обрав прямого шляху.

І, мабуть, найтяжча перепона — це гордість. Не у сенсі впевненості, а у сенсі внутрішньої пихи. Коли людина думає: «Я — центр, усі інші — довкола мене.» Такій людині неможливо молитися. Бо молитва — це визнання: «Я залежний. Я не все можу сам. Я потребую.» А якщо всередині цього нема — сама молитва стає фальшивкою.

Є стародавній мідраш, який каже, що навіть одяг може заважати молитві. Є такий заборона — не носити тканину, у якій змішані льон і вовна. Чому? Бо Каїн приніс у дар Богу льон, а Авель — ягня, тобто вовну. Один — із рослин. Інший — із тварин. Їхні приношення виявилися несумісні. Їхній шлях до Бога виявився у конфлікті. І от Тора забороняє змішувати їх навіть у тканині — щоб нагадати: є речі, які не поєднуються.

Цікаво, правда? Одяг, у якому ти молишся, може нести в собі духовну помилку. Якби промовляючи: ти не помітив, але щось у тобі заважає твоїй молитві піднятися.

І ще — дуже важливо пам’ятати: усе це не для того, щоб залякати. Не щоб сказати: «Ти поганий, тому тебе не чують.» Ні. Усе навпаки. Усе, що тут сказано, стосується тих, хто не хоче змінюватися. Хто грішить і продовжує, і не збирається нічого виправляти. Ось його молитва — так, зупинена.

Але якщо людина вирішила повернутися, якщо вона сказала: «Я більше так не хочу,» — тоді молитва стає єдиним способом наблизитися. Тоді молитва — це не просто прохання, це частина повернення. Це спосіб сказати: «Я хочу бути поруч знову.»

І Всевишній чує таку молитву. Не дивиться на вчора. Дивиться — на те, куди ти йдеш зараз.