Бути потрібним, а не важливим

Є люди, які все своє життя збирають. Вони збирають іскри — святості, знання, вплив, повагу. Вони наче ковчег, що вміщає безцінні скарби духу. Їхній шлях може здаватися піднесеним, навіть священним. Але є одне запитання, що стає фатальним: для кого вони це збирають?

Мудреці кажуть:
«Не для себе ти був створений».
Людина, яка замкнула світло у собі, не приносить користі світові. Святість, що не переходить від посудини до посудини, згасає, як олія у лампі без гнота. Лише той, хто витрачає себе заради інших, — по-справжньому живе.

В єврейському розумінні людина — не центр, а канал. Вона не повинна ставати метою, вона має бути мостом. Провідником між Вищим і нижчим. Між Світлом і темрявою. Цінор шель ор — труба світла. Її душа — іскра, що зійшла з Вічного, аби повернути заблуклі іскри Творцю.

І саме тоді вона стає потрібною. Не важливою, а потрібною. Люди починають тягнутися до неї не тому, що вона «велика», а тому, що через неї тече щось більше, ніж вона сама. Це не харизма, не вплив — це шефа — приплив, благословення, Б-жественна присутність, яка шукає посудини.

Коли людина живе як функція, а не як фігура, її «я» перестає заважати, і тоді починається справжній вплив. У ній відчувається Емет — Істина. І тоді заздрість, яка приходить до інших, стає світлоносною, підносячою. Бо це заздрість до сенсу, до служіння, до того, що справді має вагу перед Небом.

Це і є шлях Іцхака, який копав криниці: відсував шари землі, щоб відкрити воду, яка була там завжди.
Таким є шлях людини: не вигадувати світло, а розкривати те, що приховане, і не залишати його собі.

Лише той, хто дає, — по-справжньому наповнений.