«Існування Бога та єдність Бога».
13 принципів віри. Я не зустрічав, щоб вони відрізнялися для євреїв і ноахідів — вони єдині для всіх. Далі ми поговоримо про те, що таке принципи віри і як їх розуміти.
Крім цього, природно, слід вивчати саму Тору, окремі її частини, Танах, історію та світогляд. Тож тут є широкий спектр для вивчення. Якщо у вас будуть особливі побажання — обов’язково кажіть, і ми зможемо підлаштувати програму, можливо, розділяти уроки або адаптувати їхній формат. Ми зараз у пошуку, працюємо в інтерактивному режимі.
Сьогодні я хотів би почати саме з 13 принципів віри: що це таке, що вони означають, хто їх сформулював. Одразу скажу: за один урок ми всього не охопимо, можливо, навіть за кілька, але будемо рухатися поступово.
Отже, хто сформулював 13 принципів? Це зробив Моше бен Маймон. Не всі це знають. При цьому були й інші мудреці, які з ним сперечалися: одні стверджували, що принципів не 13, а 3 або 5. Але важливо розуміти: вони не сперечалися із самими ідеями. Усі погоджувалися зі змістом, суперечка йшла про те, чи вважати ту чи іншу тезу саме принципом.
Наприклад, один із принципів — безтілесність Бога: у Всевишнього немає тіла, образу, форми, і до Нього не застосовні обмеження простору й часу. Але виникає питання: адже в Торі ми зустрічаємо вислови на кшталт «рука Бога», «очі Бога», «Всевишній радіє» або «гнівається».
Мудрець Авраам бен Давид сперечався з Рамбамом і стверджував, що безтілесність — це не принцип. Він погоджувався, що в Бога немає тіла, але вважав, що людина, яка помилково розуміє тексти буквально, не стає єретиком. Тобто вона може помилятися, але це не виводить її за межі віри.
Звідси видно: суперечка була не про зміст, а про статус. Якщо щось є принципом, то його заперечення виводить людину за межі ортодоксального юдаїзму. Якщо ні — людина може помилятися і все одно залишатися всередині.
Наприклад, віра в прихід Машиаха. На думку Рамбама, той, хто її заперечує, виходить за межі. Інші мудреці вважали інакше. Тим не менш, єврейська традиція прийняла позицію Рамбама, і 13 принципів стали основою.
Тепер важливо зрозуміти різницю між принципами та заповідями. Заповіді — це дії, що відбуваються в часі й просторі: наприклад, накласти тфілін, відвідати хворого, молитися. Є заповіді дії, мовлення і навіть почуття — наприклад, любити ближнього або любити Бога.
Принципи — це не дії. Це світогляд, те, у що людина вірить. Людина, яка приймає всі 13 принципів, перебуває всередині юдаїзму. Та, що заперечує хоча б один, — виходить за його межі.
Тепер перелічимо самі принципи:
- Існування Бога.
- Єдність Бога.
- Вічність і позачасовість Творця.
- Безтілесність.
- Заборона служити будь-кому, крім Бога.
- Бог передає Свою волю через пророків.
- Особливість пророцтва Моше — воно унікальне.
- Бог знає думки й учинки людей.
- Нагорода і покарання.
- Тора дана через Моше.
- Тора незмінна.
- Прихід Машиаха.
- Воскресіння мертвих.
Тепер повернімося до першого принципу — існування Бога. Є відомий вислів: «Тору заповідав нам Моше». Мудреці пояснюють, що числове значення слова «Тора» — 611, а всього заповідей 613. Дві з них — «Я Господь Бог твій» і «Не буде в тебе інших богів» — були сприйняті безпосередньо від Всевишнього.
З цього робиться висновок: людина здатна сама, своїм розумом, дійти до двох істин — що Бог існує і що Він єдиний. Для цього не потрібне одкровення.
І тут виникає важливе питання: як співвідносяться віра й розум? Чи суперечать вони одне одному?
Насправді — ні. Розум підводить людину до віри, а віра закріплює цей висновок. Віра — це не просто зміст, це здатність душі. У кожної людини є ця здатність, але питання в тому, у що вона вірить.
Люди вірять у що завгодно: у Бога, в ідеології, у прикмети. Навіть твердження, що «сонце завтра зійде», — це не чисте знання, а елемент віри. Філософ Девід Юм показав, що ми не можемо логічно довести майбутнє на основі минулого — ми просто віримо в стабільність світу.
Таким чином, віра — це внутрішня сила. Розум допомагає відсіяти хибне й підвести до істини, а потім включається акт віри — внутрішнє рішення, вибір.
У кабалі це пов’язується з поняттям «кетер» — корона, вища сила душі, що стоїть над розумом. Вона пов’язана з вірою і волею. Розум аналізує, а віра стверджує і закріплює.
Наприклад, ідея Творця — це не просто розумна гіпотеза, це найбільш логічне пояснення світу. Уявіть, що ви знайшли телефон у пустелі. Ви ж не скажете, що він випадково склався з піску. Тим більше дивно стверджувати це про набагато складніший світ.
Таким чином, віра й розум не протилежні — вони доповнюють одне одного.
І останнє питання: чи є заповідь вірити? Дехто вважає, що ні — адже якщо людина не вірить, хто їй наказує? Але Рамбам стверджує, що така заповідь є: людина повинна розмірковувати, зміцнювати віру, працювати над нею.
Віра — це не просто даність, це процес. Її потрібно розвивати, поглиблювати й усвідомлювати. Саме цим ми й будемо займатися далі, розбираючи кожен із 13 принципів докладніше.
Багато хто каже: є якась сила, яка все створила. А далі виникає питання: чи відіграє ця сила якусь роль у твоєму житті? Тут уже людей менше. Ще менше тих, хто приводить цю віру на рівень розуму, емоцій і дії.
Останній рівень — це коли все життя просякнуте Всевишнім. Уся мета юдаїзму — показати, що Всевишній усюди. Немає сфери життя, якої не торкалася б Галаха, закон. Людина встає вранці — є закони, як вставати; миє руки — є закони; їсть — є закони, що, як і де можна їсти. Є закони поведінки в туалеті, закони подружньої близькості й навіть закони, пов’язані з відходом із життя.
Це говорить нам про те, що ідеал життя — не залишати жодної деталі поза присутністю Всевишнього. Не так, що людина прийшла до синагоги, помолилася, а потім вийшла — і почалося інше життя. Ні, Всевишній з нею всюди. І завдання — розкрити Його присутність у всіх сферах життя.
Десять кар також були уроками віри. Вони ніби говорили: ось Я тут, і тут, і тут. Вони показували до найменших деталей, що Всевишній присутній усюди.
Заповідь віри — це тренування, робота над тим, щоб абсолютне буття Всевишнього стало внутрішньою реальністю людини. Перший принцип — це не просто визнання, що Бог існує. Це визнання, що Він існує, продовжує керувати, втручатися, спостерігати й направляти все.
Ми повинні це розвивати: думати, міркувати, роздумувати. Це, зокрема, шлях Хабаду. Хабад — абревіатура слів Хохма, Біна, Даат: мудрість, розуміння і знання. Це три інтелектуальні сфери. Хабад підкреслює, що до справжнього внутрішнього результату людина приходить через роздум.
Віра вища за розум, але людина приходить до неї через розум. Спочатку вона перевіряє, розмірковує, відкидає хибне, а потім віддається вірі.
Є відомий вірш із Пісні пісень: «Я — моєму коханому, а мій коханий — мені». Єврейський народ порівнюється з дівчиною, яка шукає істинного коханого. Вона відкидає всіх, хто не підходить, перевіряє, чекає і зрештою впізнає того самого.
Так само й людина: до неї приходять різні філософії, релігії, ідеї. Вона повинна перевіряти їх розумом. І коли вона бачить істину, тоді Всевишній відкривається їй.
Отже, заповідь віри — це зміцнювати віру в серці. Робиться це головним чином через роздум, хоча також і через вчинки. Були різні підходи: одні казали, що треба відмовитися від розуму й іти чистою вірою, інші — що головне дія. Кожен підхід має своє місце, але переважно віра зміцнюється через розуміння.
Тепер перейдемо до другого принципу — єдності Всевишнього. Перші два принципи людина може зрозуміти без одкровення: що Всевишній існує і що Він єдиний.
Що означає «єдиний»? На найпростішому рівні — що немає іншого. І до цього також можна прийти розумом. Якщо є двоє або більше, значить, кожен із них чимось обмежений: один — це не другий, другий — це не перший. Якщо кожен обмежений, значить, є хтось, хто встановив ці межі. А той, хто обмежив, сам має бути поза межами.
Наука займається законами: фізика — фізичними, біологія — біологічними, психологія — психологічними, економіка — економічними. Закон — це обмеження, закономірність: так відбувається завжди. Але якщо є закон, виникає питання: хто його встановив? Чому він саме такий, а не інший?
Учені зазвичай зупиняються на описі закону. Але можна зробити крок далі й запитати: хто встановив саму закономірність? Якщо є обмеження, значить, є Той, хто стоїть над обмеженням.
Всевишній не обмежений законами природи. Він їх створив, але Сам вищий за них. При цьому Він не «любить» порушувати закони природи без необхідності. Тому ставлення до дива в юдаїзмі непросте.
Є історія в Талмуді: у чоловіка померла дружина під час пологів, і не було чим годувати дитину. Всевишній зробив диво, і в чоловіка з’явилося молоко. Один мудрець сказав: який великий цей чоловік, заради якого Бог змінив закони природи. Інший сказав: який низький цей чоловік, заради якого Всевишньому довелося змінити закони природи. І обидва мають рацію.
Інша історія: син мудреця попросив дерево дати плоди раніше часу, щоб розплатитися з працівниками. Плоди з’явилися. Але батько сказав, що син обтяжив свого Творця, змусивши дерево плодоносити раніше часу, і це було сприйнято надзвичайно серйозно.
Ці історії показують: диво — не просто «хороша річ». Всевишній створив закони природи, щоб світ існував у їхніх межах. Дива бувають, коли це необхідно, наприклад, під час дарування Тори або виходу з Єгипту, але не як постійне порушення порядку.
Тепер питання глибше: чи обмежений Всевишній законами логіки? Якщо законами природи Він не обмежений, то й законами логіки теж. Логіка — також частина створеного порядку. Ще складніше питання: чи обмежений Він законами моралі? Сама мораль — це також Його вказівка, Його воля.
Сократ сформулював подібне питання: добро є добром саме по собі, і тому Бог його любить, чи воно добре тому, що Бог його любить? З цієї точки зору відповідь ближча до другого: добро — це те, що Всевишній установив як добро.
Всевишній не обмежений нічим: ні природою, ні логікою, ні мораллю. У хасидизмі це пов’язується з рівнем, який називається Ацмут — сутність Всевишнього, де немає жодних обмежень. Навіть нескінченність, якщо сказати «тільки нескінченний», також може розглядатися як обмеження.
Парадокси на кшталт «чи може Бог створити камінь, який Сам не зможе підняти» — це речі, які наш розум не здатний по-справжньому вмістити. Краще не будувати на них віру, а розуміти межі людського розуму.
Те саме стосується і заповідей. У заповідей є сенс — і водночас їхнє джерело вище за сенс. Наприклад, у кашруті можна шукати пояснення: здоров’я, вплив на душу, духовні властивості їжі, вплив на духовні світи. Усе це може бути правильним на своєму рівні. Але в корені заповідь — це воля Всевишнього.
Він Сам створив реальність так, що порушення духовного закону впливає на людину, як порушення фізичного закону. Якщо людина з’їла отруйні гриби, не знаючи, що вони отруйні, вона все одно отруїться. Те саме з духовними законами: знала людина чи не знала, реальність діє.
Закони Всевишнього — це закони реальності. Їхнє джерело — Його воля, а в прояві вони мають сенс і наслідки. Тому правильно сказати і так, і так: у заповідей є сенс, але їхній корінь вищий за сенс.
Повертаючись до другого принципу: єдність Всевишнього означає, що є лише один Творець, і немає іншого божества. Будь-яке обмеження вказує на Того, хто обмежив. А Той, хто обмежив, Сам нічим не обмежений. Тому є єдиний Творець.
У полеміці з іншими релігіями це особливо важливо. Юдаїзм, іслам і християнство називають монотеїстичними, авраамічними релігіями. Іслам у цьому сенсі справді розуміється як строго монотеїстична релігія. А християнська ідея, з точки зору юдаїзму, розглядається як шитуф — партнерство, тобто визнання єдиного Творця разом із чимось іще. З точки зору юдаїзму це порушує принцип абсолютної єдності.
Єдність означає, що немає жодної самостійної допоміжної сили: ні в ангелів, ні в зірок, ні в якихось духовних сил. Усі вони подібні до ручки в руці людини. Якщо людина написала листа ручкою, дякують людині, а не ручці. Так само й ангели, зірки та всі сили світу — лише інструменти в руках Всевишнього.
Він один, і немає жодної самостійності в жодної сили.
Коли людина піднімає руку, ніхто не каже: «У тебе рука сама піднялася» або «У тебе м’язи смикаються». Кажуть: «Навіщо ти підняв руку?» Якщо одна людина вдарила іншу, їй не кажуть: «Твоя рука б’є», їй кажуть: «Чому ти б’єш?» Коли я розмовляю з вами, я не розмовляю ні з вашим тілом, ні з вашим обличчям і навіть не з вашим мозком. Я розмовляю з вами — з тим, хто стоїть за всім цим.
Так само Всевишній приховується за світобудовою і природою. Він керує всім. Учені, коли пояснюють, чому пішов дощ, кажуть: хмари, Гольфстрім і так далі. Вони мають рацію, але на якому рівні? На рівні фізіолога, який пояснює підняту руку скороченням м’язів. Це правильно, але можна взяти глибше: чому це сталося? Ще глибше — рівні ангелів, світи Брія, Ацилут і так далі. А починається все з того, що Всевишній захотів.
Тут немає суперечності між природою і Всевишнім. Вони єдині. Це і є те, що ми називаємо часом Машиаха: коли розкриється, як Всевишній керує всім. Ми бачитимемо закони природи, але так само, як зараз ми не кажемо «рука сама піднялася», а кажемо «ти підняв руку», ми бачитимемо в усьому Всевишнього, не суперечачи законам природи.
Це також принцип єдності. Досі ми говорили: немає іншого Бога — це перший рівень. Далі: немає жодного компаньйона, жодної самостійної сили, жодного ангела, який мав би незалежність. Це також входить у принцип єдності й належить до обов’язку Бней Ноах. Коли ми будемо вивчати конкретну Галаху, ви побачите, що це прописано в законі. Зараз же ми говоримо про принцип з точки зору юдаїзму: немає жодної самостійної сили.
Наступний рівень — добро і зло. Часто кажуть: добро від Всевишнього, а зло звідки? Але це також включено в принцип єдності. Є зло, яке роблять люди, і є зло, яке відбувається начебто з інших причин: землетруси, урагани тощо. Щоб не ускладнювати, скажемо загалом: усе, що відбувається з людиною, навіть те, що здається злом, походить від Всевишнього.
Як ставитися до зла і чому воно існує — це окрема розмова. Але принцип єдності стверджує: і добро, і зло, усе походить від Нього. Щоранку в молитві ми говоримо: «Той, хто творить світло і темряву». Всевишній творить і світло, і темряву.
Є відома історія: професор в університеті сказав, що наявність зла у світі доводить, що Бога немає. Тоді студент запитав: чи можна виміряти холод? Професор відповів: звісно. Студент сказав: насправді ми не вимірюємо холод, ми вимірюємо наявність або відсутність тепла. Так само ми не вимірюємо темряву, ми вимірюємо кількість світла. Так і зло — це приховання Всевишнього, менше розкриття Його присутності.
Коли людина стикається зі злом у своєму житті, вона часто питає: «Де Всевишній?» або «За що?» Чому їй важливо зрозуміти «за що»? Тому що якщо вона побачить причину, побачить зв’язок, їй стане легше. Біль посилюється від того, що людина не розуміє причини й зв’язку подій. Розкриття того, що кожна подія має причину і що всім керує Всевишній, — це розкриття єдності.
Вищий рівень — зрозуміти не лише те, що кожна подія має причину, а й те, що будь-яке уявне зло зрештою веде до добра. Це важко довести і важко прийняти на рівні почуттів. Одна справа — втратити сто доларів, інша — катастрофа, смерть, тяжкі події. Емоційно це дуже важко. Але з точки зору юдаїзму це віра: усе уявне зло не лише має причину, а й веде до добра. Це принцип «усе на краще», і він також входить у принцип єдності.
Це справді душевна робота. Розумом це можна зрозуміти, але емоційно прийняти важко. Ми згадуємо рабі Аківу, який ішов руїнами Храму. Мудреці плакали, а він сміявся. Вони запитали: як можна сміятися, коли на святому місці бігають шакали й лисиці? Він відповів: саме тому я сміюся. Якщо здійснилося пророцтво про руйнування, значить, здійсниться і пророцтво про відродження.
У хасидизмі пояснюється, що руйнування необхідне заради вищого відродження. Людина не стане ламати свій будинок, якщо не збирається побудувати кращий. Якщо вона руйнує старий будинок, значить, хоче побудувати щось більше. Так само і Всевишній не руйнує Свій Храм без вищої мети. Це не скасовує причинно-наслідковий зв’язок і те, що руйнування пов’язане з гріхами. Усе це єдине.
І нарешті, ще глибший рівень принципу єдності пов’язаний із походженням матерії. З чого складається стіл? Із молекул. Молекули — з атомів. Атоми — з дрібніших частинок. Якщо йти глибше й глибше, ми підходимо до духовної реальності: до букв, до енергії, до духовної сили, яка постійно підтримує і творить світ.
Світ здається нам щільним, фізичним, справжнім. І ми не заперечуємо реальність світу. Але в хасидизмі пояснюється, що слова, якими Всевишній створив небо і землю, не просто були сказані колись. Вони постійно продовжують творити й підтримувати світ. Якщо хоча б на мить припиниться це підтримання, світ зникне, як комп’ютер, з якого висмикнули шнур.
Людина сидить за комп’ютером, грає і думає, що все це серйозно. А за цим стоїть код, і цей код живиться енергією. Це приклад до нашого світу. Якщо запитати: чи є Всевишній у цьому столі? Правильна відповідь буде: у цьому столі немає нічого, крім Всевишнього. Усе це Його сила. Звісно, є відмінність між Ним Самим і тим, що Він створив, але зараз ми не будемо входити в ці тонкощі.
Принцип єдності означає, що все створене у світі постійно живиться й підтримується Його силою: матеріальне і духовне, від маленького мікроба до найвищих ангелів. Світ реальний, тому що Тора говорить: «На початку створив Бог небо і землю». Тора вчить нас, як ставитися до світу. Є речі заборонені, є дозволені. Ми приймаємо правила гри цього світу, розуміючи, що в основі всього — сила і слово Всевишнього, які підтримують світ кожної секунди.
Отже, у принципі єдності ми виділили чотири рівні. Перший: немає іншого божества. Другий: немає жодної самостійної сили, компаньйона чи посередника. Третій: навіть уявне зло також походить від Нього і веде до добра. Четвертий: уся матерія і все існуюче постійно отримують буття від Нього.
Якщо говорити про закони Бней Ноах, то людина зобов’язана вірити й знати, що є один Всевишній, немає іншого Бога і немає жодної сили, яка могла б бути Йому компаньйоном або протистояти Йому. Наприклад, уявлення про сатану, який повстав проти Бога, з точки зору юдаїзму є помилковим. Сатан у юдаїзмі — це ангел, служитель, який виконує свою роль. Як у суді є прокурор, завдання якого — обвинувачувати, так і в сатана є роль — спокушати й обвинувачувати. Але він не самостійна сила, а служитель Всевишнього.
У книзі Зоар наводиться приклад: цар вирішив перевірити свого сина і найняв жінку, щоб вона його спокусила. Вона добре грає свою роль, але хто зацікавлений у тому, щоб син витримав випробування? І цар, і син, і вона сама. Її завдання — створити випробування, але вона також хоче, щоб син устояв. Таке ставлення до сатана: він виконує роль, але не повстає проти Всевишнього.
Повстати проти Всевишнього може лише одне творіння — людина.
Тут важливо згадати й відмінність від деяких інших релігійних концепцій. У християнстві є ідея спасіння: людина народжується з гріховним началом, і її завдання — спастися. В юдаїзмі акцент інший. Наша безсмертна душа приходить у створене тіло саме для роботи в цьому світі. Немає сенсу просто «втекти» звідси. Мета — поєднати матеріальний світ із духовністю, розкрити Всевишнього тут, у матеріальності.
Дарування Тори відбулося саме тут, у матеріальному світі. Тора повинна з’єднатися з реальним життям, не скасовуючи матеріальних законів, а розкриваючи в них Божественне. Час Машиаха — це стан, коли ми бачитимемо за всіма процесами Того, Хто ними керує, як за піднятою рукою ми бачимо не м’язи, а людину, яка підняла руку.
Адам до гріха був на дуже високому духовному рівні. Але після приходу Машиаха рівень буде ще вищим, тому що в Адама була можливість падіння, а тоді такої можливості вже не буде. Увесь спуск був задуманий заради майбутнього піднесення, заради того, щоб освітити саму темряву.
Якщо Всевишній створив і матеріальні, і духовні світи, значить, Він вищий і за матеріальне, і за духовне. Він нематеріальний і недуховний у нашому розумінні, тому що Він створив і матеріальність, і духовність.
