«Хто вводить у спокусу: Бог чи диявол?»

Відносно нещодавно новинні стрічки розлетілися сенсаційною новиною: папа римський Франциск змінив текст молитви «Отче наш». Слова «не введи нас у спокусу» він запропонував замінити на м’якше: «не залишай нас у владі спокуси». Здавалося б — невелика правка, ну що там, пара слів. Але справа не у словах, а в змісті. По суті, Папа звинуватив стару формулу в тому, що вона нібито виставляє Бога кимось на кшталт спокусника — ніби Творець заманює людину у пастку гріха, а потім, склавши руки, спостерігає за її падінням.

Франциск пояснив свою позицію просто: Бог — Батько, а Батько не штовхає своїх дітей у біду, не підставляє під удар. Спокушає людину, за його словами, не Бог, а диявол. Мовляв, завдання Бога — підтримати, підхопити, допомогти піднятися. І все б нічого, якби не одне «але»: з точки зору Тори, з єврейської, біблійної, древньої перспективи, так думати не можна.

Справа в тому, що Тора не визнає жодних незалежних сил. Ніякого автономного диявола з рогами і хвостом, який діє в обхід або проти Бога, не існує і бути не може. Усе в цьому світі — кожна мить, кожен рух душі, кожна думка — результат Божественного задуму. У Торі є поняття єцер hара — те саме «зле начало», але це не зовнішня сила, це продукт самої людини, її внутрішнього світу, її думок, пристрастей і страхів. Це те, що народжується всередині нас — не злий дух нашіптує, а наші власні якості, досвід, виховання штовхають нас до того чи іншого вибору.

І є ще Сатан. Але він зовсім не сатана з християнських картин — із червоною шкірою і тризубом. Сатан — це певне уособлення сили руйнування, механізм випробування. Він — як вітряна стихія: Бог допускає її, щоб людина, ідучи проти вітру, могла зростати, загартовувати дух, відточувати свободу волі. Сатан — не ворог Богові. Він — Його слуга. Частина задуму.

І тут ми підходимо до найважливішого. Папа каже: Бог не вводить у спокусу. А Тора каже: вводить. Так, вводить — але не для того, щоб ми падали. А щоб ми вставали. Щоб зростали. Щоб ставали самими собою.

Тут важливо зрозуміти, що слово «спокуса» (нісайон) більшість людей сприймає неправильно. Воно не має значення «заманювання» у гріх, а радше «випробування», «виклик». Це не пастка, а можливість. Як тренування для спортсмена: важко, боляче, хочеться здатися — але тільки так міцніють м’язи. Без випробувань немає зростання. Немає зрілості. Немає свободи.

І Бог, як справжній Батько, дає людині такі виклики. Саме тому, що любить. І в цих випробуваннях Він не залишає нас сам на сам із бідою — дає сили. Але тільки якщо ми самі захочемо боротися. Захочемо вибрати правильне. Зробимо крок — тоді й прийде допомога. Сили вистояти даються не наперед, а у відповідь на наш вибір.

Ось чому молитва «не введи нас у спокусу» — не про те, щоб взагалі нас не випробовували. Вона — прохання про те, щоб випробування не виявилося понад наші сили. Щоб не дали нам ношу, яка нас зламає, а дали таку, яку, стиснувши зуби, можна винести. Бо справжнє випробування — не пастка, а стяг. Слово нісайон пов’язане зі словом нес — «прапор», «знамя». Випробування піднімає людину, робить її вищою, сильнішою. І коли ми його проходимо — ми підносимося. Самі. Не як безпорадні маріонетки у руках злих чи добрих сил, а як істоти, які можуть обирати і перемагати.

Бог не спостерігає байдуже за нашими падіннями. Він дивиться, як ми зростаємо. І дає нам випробування не з байдужості, а з любові. Як тренер, який ставить перед учнем складні завдання, бо знає: ти здатен на більше. І коли ми молимось, ми визнаємо: наші сили не з нас самих, їх дає Він. Ми визнаємо, що без Нього не витримаємо. І цим самим ми наближаємося до Нього.

Тож питання не в тому, вводить Бог у спокусу чи ні. Питання в тому, що за цим стоїть — падіння чи зростання? І відповідь: зростання. Випробування — це сходи вгору. Лишень чи вистачить у тебе сили зробити крок?

А коли піднімешся, не забудь озирнутися — і подякувати Тому, Хто дав тобі ці сходи.