«Одна сходинка вгору»
Багато внутрішніх і духовних криз народжуються через хибну дихотомію: або ти святий, або грішний. Людина, яка намагається жити у рамках такої схеми, опиняється у стані постійної напруги. Вона або виснажує себе завищеними стандартами, або — неминуче оступившись — втрачає віру у себе. А далі — сумні й знайомі багатьом варіанти: бунт, розрив із релігією, життя у відчутті провини або — що страшніше — подвійне життя, коли назовні — благочестя, а всередині — розкладання і біль.
Ця проблема не прив’язана до якоїсь однієї релігії. Вона стосується всіх, хто чесно шукає духовності, але потрапляє у пастку ідеалізму без людяності. Коли забувають, що шлях до Бога — це процес, а не стрибок.
Єврейська традиція підходить до цього інакше. Вона не вимагає від людини бути досконалою. У Талмуді сказано про 40 рівнів святості й 40 рівнів нечистоти. Тобто людина не ділиться на «праведника» або «грішника» — вона рухається, коливається, зростає. Головне — не в тому, де ти зараз, а в тому, у який бік ти дивишся і чи робиш крок уперед.
Себе варто порівнювати лише із собою вчорашнім. Не з чужими успіхами, не з книжним ідеалом, а з реальними, досяжними сходинками, які справді тобі під силу. Психіка не витримує безкінечного тиску «бути кращим». Навіть цар Соломон каже:
«Не будь надто праведним» (Коелет 7:16).
Бо за прагненням до надмірної святості часто ховаються гординя, тривожність і відраза до себе.
Внутрішня мудрість каже інакше: не треба якнайкраще — треба як правильно. Одна сходинка вгору — ось твоя мета. Не десять, не весь сходовий проліт, а один крок. А потім — усі сили на те, щоб утриматися на цій новій сходинці, поки вона не стане твоєю опорою.
Перфекціонізм — це не прагнення до святості, це страх. Він руйнує тіло, паралізує душу. У психосоматиці постійний тиск «бути ідеальним» може призвести до паралічу — фізичного чи душевного. І часто те, що здається благочестивою суворістю, обертається духовною травмою — особливо у близьких стосунках. Чимало випадків, коли надмірно вимоглива, «ідеалізована» материнська суворість стає непрямою причиною залежностей у дітей. Бо в домі було все, крім прийняття.
А прийняття — це не капітуляція перед слабкістю. Це розуміння, що Бог не просить неможливого. Він дає тобі можливість зростати у твоєму темпі. І якщо сьогодні ти зробив крок — це вже подвиг. Решта — потім. Життя саме підкаже, коли настане час наступної сходинки.
Тож якщо ти на шляху — навіть якщо йдеш повільно, навіть якщо спотикаєшся — ти вже рухаєшся. А отже, ти не у темряві. Ти — у процесі. Не звертай. Просто роби своє. Трохи вище. І з довірою — до Бога й до себе.
