Совість проти Закону?
Нещодавно мені довелося почути проповідь, у якій тлумачився уривок з Євангелія від Івана (8:3–10). Проповідник стверджував таке:
«Жінку мали побити камінням, але, будучи викриті совістю, люди не вчинили за законом. Отже, совість опинилася поза законом або навіть вище нього».
Заявка ефектна — але давайте розберемося.
По-перше, твердження про те, що за законом вони були зобов’язані побити її камінням на місці, не витримує критики. Закон Мойсея суворо регламентував порядок розгляду подібних справ.
Покарання не здійснювалося натовпом стихійно — його мав призначити суд після розслідування, а саме Синедріон. Без суду й слідства побиття камінням вважалося б самосудом, за який уже весь цей натовп ніс би відповідальність за вбивство.
Відкриємо Писання: Левит 20:10–12, Второзаконня 22:22–30 — ми бачимо, що у справах перелюбства Закон діє дуже послідовно й докладно. Але у нашому випадку в тексті відсутня ключова інформація: за якою саме статтею звинувачувалася жінка? Де чоловік? Де свідки?
А Закон чітко каже:
«За словами двох свідків або трьох свідків має бути гідний смерті засуджений; не повинен він бути відданий смерті за словами одного свідка» (Втор. 17:6).
Більше того, саме свідки мали першими кинути каміння (Втор. 17:7) — як знак особистої відповідальності за правдивість своїх слів. Але в оповіданні з Євангелія ми не бачимо жодного свідка.
І тепер, розуміючи юридичний контекст, переходимо до богословського. Дехто, протиставляючи совість і Закон, мимоволі доходить небезпечного висновку: нібито Сам Ісус порушив Закон, не виконавши приписане покарання. Але якщо бути чесними — жодного порушення не було. Навпаки, якби жінку побили камінням на місці, саме це й було б порушенням Тори — як з боку народу, так і з боку Ісуса, якби Він став суддею в цій справі.
У Матвія 5:17 Ісус чітко сказав:
«Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або пророків; не порушити прийшов Я, а виконати».
Він не просто знав букву Закону — Він знав його дух.
А дух Закону — це справедливість, істина, милість і порядок.
Фарисеї привели жінку до Ісуса, а не до Синедріону. Чому? Бо це була пастка. Вони хотіли зробити Його суддею — на очах у народу, без свідків, без другого обвинуваченого, без процедури. Це не було питання закону. Це було питання спокуси.
Ісус, бачачи лукавство одних і наївність інших, не вступає у юридичну суперечку. Він каже:
«Хто з вас без гріха — перший кинь у неї камінь».
Ця фраза не говорить про всесвітню заборону правосуддя. Вона говорить: ви не свідки, ви не судді, і у вас немає влади вершити вирок.
Суд за Законом має бути без упередженості. Свідки — чисті. Судді — компетентні. Де ж усе це тут?
Недивно, що першими пішли ті, хто привів жінку. І пішли, викриті не стільки совістю поза законом, скільки самим Законом, який вони намагалися обійти.
Совість не суперечить Закону. Навпаки — вона відгукується на нього, бо Закон є формалізованим вираженням моралі. Він задає межі справедливості. І совість, якщо вона жива, свідчитиме на його користь, а не всупереч йому.
І ось що ми бачимо у фіналі: Ісус, залишившись сам із жінкою, каже:
«Ніхто не осудив тебе? І Я не осуджую. Іди й надалі не гріши» (Ів. 8:10–11).
Він не виправдовує гріх. Він говорить жінці: ти отримала шанс. Використай його для зміни. І робить це у повній правовій та моральній чистоті.
