«Тільки Писання»? Роздуми про передання, текст і сенс

У сучасному протестантському середовищі поширений тезис Solo Scriptura — «тільки Писання», нібито це самоочевидна й беззаперечна заповідь, що зійшла з небес. На цій підставі часто будуються аргументи про те, що істина нібито може існувати лише в межах буквального тексту Біблії, а все, що виходить за ці межі — передання, коментарі, тлумачення — вважається вторинним або й шкідливим. Більше того, цей лозунг нерідко використовується як підстава для різкої критики творів отців Церкви, святих, учителів, а також традиції загалом.

Але при цьому виникає очевидний парадокс: багато з тих, хто так впевнено заперечує передання, навіть на 1% не знайомі з тим, що заперечують. І тут не варто казати, що все передання слід приймати без критики — але відкидати його, не дослідивши, — це не прояв ревності за Бога, а інтелектуальна нечесність.

Якби самі апостоли керувалися суворим принципом «тільки Писання», ми ніколи не отримали б їхніх послань. Адже апостольські листи — це не Писання у звичному розумінні Танаха (єврейської Біблії), а драш — форма повчання, проповіді, пояснення, заснованого на Писанні. Читаючи їхні листи, ми бачимо: вони не просто цитують Танах — вони інтерпретують його, тлумачать, застосовують до життя своїх громад. Це вже і є форма живого передання, тривалого одкровення.

Апостоли також не цуралися згадок і з некатегорійних джерел. Зокрема, апостол Юда прямо цитує апокрифічну Книгу Еноха (Юда 1:14), а Петро робить посилання, зрозумілі лише тим, хто знав позабіблійні тексти того часу. Це — важливий сигнал: використання додаткових текстів не є порушенням Божої волі, якщо мета — прояснення істини.

Отже, звернення до зовнішніх джерел для розуміння Писання не лише допустиме — воно неминуче, якщо ми хочемо осягнути текст у його контексті. Адже Біблія — не магічна формула і не збірник догм, що виникли на порожньому місці. Це результат діалогу Бога й людини в конкретній історії. І зрозуміти її без знання культури, мови, традиції й духу часу — просто неможливо.

Саме тому, перш ніж повторювати чужі звинувачення проти передання, варто зупинитися й подумати: а звідки взявся цей тезис? що він означав спочатку? чи не втратили ми його справжній зміст, вирвавши його з історичного контексту?

Лозунг «тільки Писання» у своїй гострій, полемічній формі був сформульований реформаторами на кшталт Цвінглі та інших раціоналістів XVI століття. Він був спробою відокремити віру від спотворень пізнього середньовіччя — і в цьому мав свою місію. Але те, що було необхідним у боротьбі проти крайнощів, стає небезпечним, якщо перетворити його на нову крайність.

Насправді, Solo Scriptura — це, можливо, підхід, що підходить для новачка, людини, яка тільки знайомиться з вірою. Він допомагає зосередитися на головному — на Торі, на Євангелії, на основних істинах. Але щойно людина хоче йти далі, рости, розуміти глибше — їй неминуче доведеться звернутися до коментарів, до мудрості століть, до досвіду Церкви. Без цього Писання легко перетворити на особистий проекційний екран: читати в нього те, чого там немає, і не бачити того, що є.

Суть у тому, що коментар — не ворог Писанню, а місток до його розуміння. Передання — не альтернатива істині, а її передача з покоління в покоління. І лише поєднуючи дух Писання, здоровий глузд і повагу до історичного досвіду, ми справді можемо наблизитися до сенсу, а не тільки до літери.